Солдат-піхотинець, стрілець-помічник гранатометника 1 механізованого відділення 2 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону 143-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Ярослав Олександрович народився 6 червня 1972 року в Хоролі – місті, яке стало його колискою, школою життя і духовною домівкою. Тут він зростав, навчався, формувався як особистість. У червні 1989 року отримав атестат про повну загальну середню освіту в Хорольській школі №2 (нині – Опорний заклад «Хорольська гімназія» Хорольської міської ради). Згодом, у червні 1992 року, здобув фах у Хорольському радгоспі-технікумі за спеціальністю «Механізація сільського господарства». Вирізнявся старанністю, допитливістю, розумом, чудовою пам’яттю та щирою любов’ю до книги. Особливо цінував українську художню літературу, знаходячи в ній силу духу й життєву мудрість.
Доля випробовувала його змолоду. Після втрати батька він, як єдиний чоловік у родині, взяв на свої плечі турботу про маму та сестру. Відмовившись від власних мрій, самовіддано працював, ставши для рідних справжньою опорою, тихою силою й надійним плечем. Скромний у побуті, але величний у вчинках, він був добрим, врівноваженим, освіченим, надзвичайно чуйним і милосердним. У мирному житті займався підприємницькою діяльністю, працював на міському ринку. Та найбільшою його пристрастю був футбол. Із юності він палко вболівав за ФК «Динамо» (Київ), тож невипадково на фронті отримав позивний «Динамо», як символ сили та витримки.
19 липня 2023 року Ярослава Олександровича було призвано по загальній мобілізації першим відділом Лубенського РТЦК та СП. Пройшов військовий вишкіл та склав присягу на вірність Вітчизні та українському народові в селі Смотрики Пирятинської громади. Здобув військову спеціальність зв’язківця у місті Полтаві, а згодом доля тихо вплела в його життя один із найважчих, найтернистіших і найнебезпечніших шляхів – шлях піхотинця.
Сумщина, Харківщина, Бахмутський напрямок, міста Донбасу — усюди, де було найгарячіше, він стояв на захисті України. Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка стали останніми рубежами його земного шляху, але водночас – вічними сторінками його безсмертного подвигу. З першого дня служби і до останнього бою він залишався взірцем дисципліни, мужності та військової честі. Останній дзвінок сестрі був пізно ввечері 31 березня, а вже 1 квітня доля зіграла злий жарт – при спробі вийти на бойову позицію на підступах до міста Костянтинівки на Донеччині ворожі війська рф обірвали життя самовідданого Воїна-оборонця.
