Олексенко Сергій Олексійович народився 26 травня 1974 року в
мальовничому селі Кривці на Хорольщині. Хлопчина зростав у багатодітній
родині простих трударів-хліборобів, для яких земля була не лише працею, а
сенсом життя. Змалку він пізнав, що таке світанки над полем, натруджені руки
батьків і чесно зароблений хліб. У його характері рано проросли
відповідальність, витривалість, тиха скромність і гідність сільського чоловіка.
У 1981 році Сергій переступив поріг Миколаївської восьмирічної школи, де
зробив свої перші кроки у світ знань. Після її закінчення вступив до
Хорольського агропромислового коледжу, обравши фах техніка-електрика –
професію, що вимагала точності, уважності й розуму. Він завжди прагнув бути
корисним, уміти й знати більше, не боятися важкої праці
Два роки строкової військової служби у внутрішніх військах у місті Шостка
на Сумщині стали для нього школою мужності й першого військового вишкілу.
Армія загартувала його характер, навчила дисципліни й витримки, зробила його
сильнішим духом. Повернувшись додому в 1998 році, він уже був зрілим
чоловіком – із твердим поглядом і впевненістю в завтрашньому дні. Саме тоді
доля подарувала йому найбільший скарб – зустріч із коханою Людмилою, його
єдиною і вірною половинкою. У молодого подружжя народилися дві чарівні й
талановиті донечки – Оля (27.02.1999 р.н.) та Марійка (06.01.2008 р.н.). Для
Сергія вони були його гордістю, радістю і сенсом усього життя. Він любив їх
безмежно, по-батьківськи ніжно й водночас відповідально, мріяв бачити їх
щасливими, дочекатися онуків під мирним небом рідної України. Будучи у
відрядженні в столиці, старався побачитися з доньками і зробити фото на добру
згадку. Одне з таких портретних фото, зі столичними краєвидами на тлі, навічно
буде викарбуване на його пам’ятнику.
Трудову стежину Сергій Олексійович розпочав за обраним фахом –
електромонтером у Хорольському ЦЕЗ №8 Полтавської філії ПАТ
«Укртелеком». Працював чесно, сумлінно, з повагою до людей і справи. Його
руки знали ціну праці й відповідальності на птахофабриці, а згодом на
підприємстві ТОВ «Глобинський м’ясокомбінат». Він завжди залишався для
колег і керівництва прикладом надійності, чесного та добросовісного
працелюбства.
Коли ж на українську землю прийшла велика війна, Сергій не сховався за
спинами інших. Із перших днів повномасштабного віроломного вторгнення рф в
Україну він став до лав територіальної оборони – стояв на блокпостах,
пильнував підступи до міста, беріг спокій рідної Хорольської громади. Згодом
ніс службу в роті охорони першого відділу Лубенського РТЦК та СП, де його
витримка, дисципліна й досвід були особливо цінними.
7 грудня 2022 року Сергія Олексійовича було призвано за загальною
мобілізацією місцевим відділом РТЦК та СП. Перед відправкою на передову він
пройшов навчання у Білій Церкві на Київщині, а протягом 2023 року – військові
вишколи за стандартами НАТО у Польській Республіці та Німеччині.
Повернувшись, ніс службу в складі 72-ї окремої механізованої бригади імені
Чорних Запорожців. Згодом був прикомандирований до 44-ї окремої
механізованої бригади, сформованої 2 березня 2023 року під егідою
оперативного командування «Північ» Збройних Сил України.
2024 рік став для Сергія Олексійовича роком тяжких випробувань. На
Харківському напрямку двічі зазнав поранень і контузій, довгий час лікувався у
госпіталі, отримав статус обмежено придатного. Та навіть після болю,
лікарняних палат і виснаження він не залишив військову службу. Він не міг
інакше, бо твердо знав: поки він стоїть у строю – стоїть і його дім в тилу, його
родина, його Україна. У колекції нагородних трофеїв має: відзнаку Міністра
оборони України «За поранення», нагрудний знак «Ветеран війни» та пам’ятну
монету-коїн 21-ої танкової бригади Німеччини (Panzerbrigade 21).
Старший солдат, майстер відділення регламенту та ремонту
електроспецобладнання взводу спеціальних робіт 2 ремонтної роти ремонтно-
відновлювального батальйону 44-ої окремої механізованої бригади, Сергій
Олексійович до останнього подиху залишався вірним військовій присязі й
своєму обов’язку. У неділю, 8 лютого 2026 року, поблизу населеного пункту
Костянтинівка Краматорського району його життя обірвалося під час ворожого
артилерійського обстрілу. Того чорного дня небо над Донеччиною здригалося
від вибухів, а земля приймала у свої обійми своїх найкращих синів.
Смертельний підступний удар противника став фатальним для Сергія і його
побратимів.
8 лютого обірвався і зв’язок із рідними. У домі запанувала тривога, що
стискала серця невідомістю. Холодними від панічних настроїв пальцями доньки
писали у соціальних мережах, благали про допомогу в пошуках тата, вірили,
чекали, сподівалися на диво… І тато знайшовся. Але, на жаль, не так, як
мріялося. Не з дзвінком, не з теплими словами, не з обіймами як зазвичай. Його
знайшли вбитим російською армією – дикою, жорстокою і безжальною.
Сергій загинув героїчно як Воїн – мужньо, до кінця виконуючи свій
обов’язок. Він тримав стрій, ремонтував, відновлював, давав техніці друге
життя, щоб вона могла рятувати інших. А сам віддав своє – за Україну, за мир,
за майбутнє своїх донечок. Його серце перестало битися на полі бою, але його
любов до родини, до рідної Хорольщини, до України житиме вічно.
